Оповідання, що народилося під звуки ОЕ і Coldplay сьогоднішньої ночі
Бруклінська парасолька
(с) Христина Вінявська
29.05.11 року
Ліка, українська студентка років 20ти, стояла на Бруклінському мості в Нью Йорку. Ніщо не привертало до неї уваги. Звичайна рожевощока українка, з чорними бровами, і густим русявим волоссям. Її тіло прикрашали абсолютно виняткові речі з модних бутіків Вірджинії – GAP, XXI Forever, хоча вона й не надто відчувала себе в них упевнено. Аромат її парфумів нагадував Le’au pair de Kenzo, хоча насправді 150 мл неймовірного запаху подарувало їй китайське містечко 30 хвилин тому за 20 баксів. Її яскраво жовтого кольору ридикюль теж був мешканцем Чайнатаун, звідки Ліка визволила його лише хвилин тридцять тому. На ньому майоріла золота пряжка «Versace», котру теж, між іншим вчепили в тому ж найбагатшому районі Нью Йорка. Вона несла із Старбаксу гаряче лате, яке кожної хвилини намагалося вилитися із паперової філіжанки.
Вранці вона повернулася з подорожі Штатами. Хто б міг подумати, що вона, студентка звичайного провінційного ВУЗу колись зможе потрапити у країну великих можливостей. Країну великих сподівань і розчарувань, країну великих надій і маленьких здійснень, країну великого кохання і країну всесвітньої фальші. Ні, вона не зневажала США. Вона зневажала світ за те, у що вони перетворили «американ дрим». Мабуть кожна несамовита мрійниця, починаючи з 13-ти років, завдяки ящику, витинала фотки голлівудських суперстар з «Кул Гьорл» чи ще якогось несамовито брехливого глянцю. Попелястий блондин, з глибокими (виправленими у фотошопі ) очима, Бред спокусливо виглядав з перших шпальт жовтої преси, від чого дівчатка одна за одною втрачали свідомість ,прирівнюючи ідеального Пітта чи Деппа до посереднього Васі чи Петі із 8-Б. Ліка була не винятком. Але завдяки програмі обміну, за 5 місяців зрозуміла, що справжнього американця в Америці знайти доволі важко. Тут тобі й марокканці, й африканці, й росіяни, й пуерто-риканці, і мексиканці… Тому її пошуки зупинилися після четвертого побачення з арабським красенем. Після такого захоплення США іншими націями, американська мрія втратила свою цінність, утім слов’янські дівчата вперто атакують Америку, не втрачаючи надії успішно вийти заміж, працювати на Уолл Стріт чи будь-де інде на Манхеттені. Ліка з цього приводу тепер лише посміхалася, відчуваючи сарказм і іронію. «Я працювала 100 годин на тиждень, на їжу виділялося по 2 години на день, а це 14 годин, до роботи мені треба було йти годину, отже ще плюс 7 годин, з роботи мене відвозив шеф, тому ці дрібниці можемо й не рахувати, на каву в 7 елевен в мене залишалося по 15 хвилин, на розваги 6 годин на тиждень. Все інше – сон. Ось у чому вся Америка. В простій математиці. Де в ній місце Бреду чи Джонні? Вистачало лише на росіянів або турків».
Повз Ліку проходили десятки туристів, які були зацікавлені Бруклінським мостом. Були й такі, що просто кудись поспішали. Діти з цукровою ватою, матері з візками, бігуни з айподами, дівчатка в коротких спідницях з молодими людьми за руку, дідусі з бабусями з парасольками в руках… От навіщо парасолька посеред літа, коли нічого не передвіщає дощу? Раптом Ліка щось згадала, і спогад ніби тепле молоко розлився по її тілу. Парасолька. Вона обожнювала чудернацькі аксесуари. І згадала одну й ту саму парасольку, яку помічала кожного разу всюди, де б вона не була. Темно-синя з білим горошком, який в деяких місцях ставав краплинами. Цей на перший погляд простий витвір мистецтва був настільки ідеальним, що Ліка хотіла й собі такий аксесуар, але все ніяк не наважувалась підійти до власника, аби запитати місце придбання цього мистецького скарбу. Ліка була настільки захоплена цією парасолькою, що й не помітила, як її власник ніби переслідував її, знаходячись у кожному місці, де була вона. І лише одного разу він насмілився підійти практично впритул, коли вони пливли на човні під схили Ніагарського водопаду – він відкрив свою парасольку ,аби зоставатися непомітним Ліці. Але її кадри у об΄єктиві фотоапарата були більш цікавішими. Тому Ліка знову не помітила небезпеку. Лише у Вашингтоні вона почала розуміти, що за нею хтось стежить.
З дивних спогадів ,чи то підсвідомості її несподівано витягнув молодий юнак років 25, який потягував Dr. Pepper з соломинки, спершись на поруччя мосту. Він був настільки гарним, що його краса засліплювала очі. Ліка зміряла його своїми великими сірими очима з голови до ніг : Ідеально напрасована сорочка, костюм від Армані, блискуче натерті черевики від Ferre і золоті запонки з дорогоцінним камінням розміром з 5 копійок. Він усміхнувся усмішкою американської мрії, і зачаровано, наче після затяжного сексу, пристрасно сказав:
– Hey, what’s up? How u doing?
– I’m pretty fine, thank u. What about U? – Вже як звикле відповіла Ліка легко усміхнувшись, не чекаючи більше нічого у відповідь крім «Great, thanks». Хоча, не втрачаючи надії, вона продовжувала дивитись у його блакитні очі.
– Don’t be afraid, come closer. – сказав він, і ніби відкрив свої обійми, простягаючи руку, як вірний батько.
Ліка підійшла трохи ближче, ледь перейшовши полосу для велосипедистів.
– My name is George. George Black. I have a break right now at my work. What u doing here by yourself? Do u wanna have some lunch with me? – Сказав новий знайомий і вже традиційно усміхнувся. Ліка була наче заворожена. Вона не могла повірити своєму щастю. Невже він звернув увагу на неї? Звичайну Ліку… Такий досконалий… він здавався тим майбутнім Річардом Гіром або Джорджем Клуні – героєм її кінострічки. Таким теплим, ніжним, цікавим…
І поки Ліка блукала у своїх голлівудських мріях, вона й не помітила, як з картонної філіжанки щоразу сильніше виливалося лате і простягалося тонкою смужкою з кожним її кроком по мосту. Вона спостерігала за краєвидами мародерів, і літала у краплях щастя. Все ніби зупинилося… Вона й незчулася, як повз неї пролетіла блискавка і з шаленою силою вирвала її жовту дорогоцінну сумку, а разом із сумкою і смачнючу каву за три бакси, яка дісталася новому знайомому на нову сорочку від Ральфа Лорена за 500 баксів.
Добропорядна сім’я Лі та Ань Чжоу прокинулися о шостій ранку, щоб доїхати до аеропорту ЛаГардія у Бронксі. Їхня маленька двохкімнатка з «вафельними» стінами на третьому поверсі такого ж «вафельного будинку» у Квінсі, вражала своїми крихітними габаритами. Місіс Лі як звично зварила три яйця «в мішечок» і широко відкрила вікна, аби уникнути неприємного запаху. Від неї пахло молоком і зубною пастою. Містер Ань ще звечора не міг знайти свій годинник, а тому не спав цілу ніч і постійно бігав до сусіда Містера Лянь, довідатися, чи вони встигають. Від нього пахло зеленим чаєм з жасмином і м’ятою. Свого сина містера Мінь вони замкнули в одній з кімнат, прибравши звідти останні дорогоцінні книги, й полотно, яке зіткала мати містера Ань золотими нитками. Місіс Лі ж найбільше турбувалася, аби син нічого не заподіяв її улюбленій квітці «Місіс Жао», тому вона її закрила у скрині. Вони лікували містера Мінь від наркотичної залежності. Саме тому змушені були торгувати дешевими торбинками в китайському кварталі.
Вишукана міс Кейт Ассер, прилетівши з Лондона в аеропорт Джона Кеннеді, вирішила заночувати в одному з найближчих мотелів Нью Йорка, аби так пізно не телефонувати своєму коханцеві Джеку, який мешкав на Лонг Айленді, що вона робила зазвичай. Перед тим, колишній чоловік заморозив усі її рахунки, а у Лондоні вона забула поміняти фунти стерлінги на долари США, а тому мала в гаманці лише 30 доларів, яких вистачило б лише до Квінсу і на номер в готелі. Вона поїхала на таксі до мотелю Медісон, власниками котрого були привітні індуси. Виходячи з таксі, вона зустріла високого молодого чоловіка, який пильно дивився на її яскравого жовтого кольору підбори від Джованні Версаче. Міс Кейт, піднялася ліфтом до кімнати №324 на третьому поверсі і вирішила прийняти ванну перед сном, змиваючи із себе змішаний аромат парфумів у Дьюті Фрі і запашної кави у почекальнях аеропорту.
Містер Мінь лежав замкнутий у чотирьох стінах квінсівського апартаменту на Джамейка евеню. Цієї ночі він не спав. Вчора він зустрів жінку, яка стала його наркотиком. Вона не давала йому спати, мучила галюцинаціями.
Містер Мінь був крадієм, відомим на весь Квінс. Які тільки штуки цей спритний хлопець не виробляв, аби тільки заробити грошей. Він вважав, що батьки продають торбинки, аби лікуватися від параної,симптоми якої виявлялись у постійному звинуваченні Містера Мінь у наркоманстві,тому й зачинявся в кімнаті, аби вони не заподіяли йому шкоди. Як і кожного ранку, він дістав із шухляди шпильку, яку отримав у подарунок від чергової коханки на вечірці у «BeerBar» на 129 і Джамейка евеню. З легкістю відчинив двері. Традиційно запалив сірника і поставив заіржавілого чайника на плиту китайського виробництва. Підійшов до вікна і запалив цигарку. Його вікна виходили на трьохзірковий готель Медісон ,який знаходився буквально за 5 метрів від його будинку. Довго дивлячись в одну точку, він вже хотів повернутися і забрати чайник з плити, але у цей момент на третьому поверсі мотелю в єдиній кімнаті чарівна постать відкрила штори і смачно потягнулась , будучи в одній лише білизні. Містер Мінь голодним поглядом окинув предмет його галюцинацій. Затушивши цигарку, він кинувся до потертого міського телефону.
– Алло, Кавказец! Нада дозу! Срочна. Счас. Через час возле метро. – цю фразу юний китаєць знав напам’ять, коли дзвонив до завзятих ділєрів з Брайтон Біч. Аби замовляти наркотики, російська була часто дуже важливою в Нью Йорку.
Але кавказець не поспішав відповідати.
– Старий, нє магу, сорі. Я только с Манхеттена, былі там дєлюги всякіє. Ти ізвіняй, клиентов многа, а я один.
– Кавказец, братан, ти не андерстенд! Очень нужна, баба есть. Нада дела замутить.
– А, ну еслі Баба, то ай хелп ю, но фак, не сей час, через часа два….
Містер Мінь глянув на годинник. За 20 8-ма. Через годину відкриваються магазини, через 2 чекаут у омріяної жінки.
– Не, брат, давай, фестер, здесь же баба, баба не ждет. А может я с ней лучше стану… 3 грамма, чувак, три грамма….
– Окей, малой, донт ворри, замутим.
В трубці пішли короткі гудки, а містер Мінь ще й не думав класти слухавку. В його голові не було жодної ідеї. Він не знав як завоювати жінку, він робив це вперше. Але він знав точно, кокс знає все. Тому він вирішив не витрачати часу на дурниці і просто вирішив випити зеленого чаю з ароматом бергамоту і м’яти.
Близько 9 ї години, Джайшад Охікарам молодший, мешканець Джемейка евеню, збирався до праці. Від його царської сім’ї в Бангладеші залишилося лише ім’я і кілька дивакуватих килимів, які він намагався всунути простакуватим американцям в китайському кварталі. Він ніколи не знімав свого національного одягу, намагаючись зберегти пам’ять предків. Від нього пахло старою фарбою і дешевим тютюном. Того ранку він як звичайно, помив ноги у залізній іржавій мисці, скористався з біотуалету на 169 вулиці, взяв три кекси, що придбав у Данкін Донатс минулого тижня, і завантаживши свої килими, відправився у Китайський квартал. Він працював поряд з порядними людьми, які дуже любили свого талановитого сина і збирали йому на квартиру на Манхеттені. Вчора містер Чжоу попередив, що до міста приїжджає їхня племінниця, тому вони змушені будуть спізнитися на роботу, й попросили Джайшада, відкрити їхню точку, щоб не втрачати гроші і прослідкувати за нею впродовж 2 годин. Саме тому Джайшаду довелося виїхати на годину раніше, аби вчасно відкрити обидві точки і не потрапити на своїй вантажівці у корки по дорозі до Манхеттена.
Наркодилер Кавказец, або Василий Степанович, яким він був 30 років тому при Радянському Союзі у рідному Пітері, йшов вулицями Нью Йорка наближаючись до станції метро. Колишній професор, заслужений академік Росії, учасник воєнних дій в Афганістані, змушений торгувати наркотиками і іншим непотребом, аби прогодувати сім’ю в шалено дорогому Нью Йорку. Професором його на роботу не прийняли, по правді кажучи, не хотіли брати навіть сторожем. «Я приехал сюда слишком поздно» – постійно корив себе професор. «Зачем я вообще сюда приехал» – питав себе ще зовсім не старий кавказец, споглядаючи сучасну молодь Америки. «Да пошли вы к черту, вы и ваша Америка!» – кричав захльобуючись гнівом професор, дивлячись на російських дівчат, які танцювали в го-го клубах. «Да ты и сам не лучше, дедуля» – відповідали розмальовані стриптизерши, які втілювали свою амерікен дрім по сценарію «Брата 2». Василий Степанович більше не ставив собі дурних питань і дилем, але кожного ранку ,як і сьогодні дорікав собі, опустивши голову. Від нього пахло газетою «Русская реклама», в яку він сортував кокс, марихуану і чимось дуже солоним, схожим на морські сардини в олії. Цього ранку, він, продовжуючи серію дорікань, тримаючи черговий згорток в «Русской рекламе» і переходячи дорогу в Брукліні, не помітив вантажівки, яка везла чудернацькі килими.
На лінії F нью-йоркського метро Джамейка евеню, стояв юнак, який постійно обтирав спітнілі руки об дешеві засмальцьовані джинси. На таких тут ніхто й не озирається. Всі добре знають, чого він чекає. Містер Мінь нервував. На годиннику була 9 година. О 10 чекаут. В нього залишилась година, а дози, такої необхідної для фантастичного плану так і не було. «Чорт забирай, він не міг, не міг… братан, что же ты делаешь… уб΄ю суку…. Я уб΄ю його как последнюю суку… кинул… » – в голові 17-ти річного Містера Мінь майнула думка, яку він вважав найбільш геніальною за всі думки в його житті. «Я уб’ю Кавказца і заберу весь товар. Але ж я не наркоман, так що всі другани мене будуть поважати! Я скину товар і куплю малій щось вері найс»… Містер Мінь перевірив внутрішню кишеню своєї чорної куртки. Там був кольт, вкрадений вчора в якогось мудака на паті. Він лежав на місці, і це трохи заспокоїло Містера Мінь. Містер Мінь поїхав на Манхеттен. Кавказец ніколи не казав де він живе, але всі знали ,що в денний час його можна знайти на Таймз сквер, недалеко біля Макдака. Це було найкраще місце, щоб скидувати товар, копів вдень там було дуже мало. Містер Мінь вийшовши на 42 вулиці, біг по Таймз сквер, минаючи товстих туристів і нью-йоркських бізнесменів. І раптом в одній із вітрин він помітив те, що ледь не знесло його з ніг. Те, що змусило його зіниці звузитись більше ніж від коксу. Він відчув насолоду, кайф, ейфорію… У торговому домі Версаче, висіла сумка, яка була б ідеальним доповненням тих підборів, завдяки яким він запам’ятав цю жінку-фантазію… Він вже не до кінця розумів чи існувала ця жінка насправді. Його мучила спрага завойовництва ,якої він ніколи в житті не відчував. Містер Мінь, абсолютно забувши про геніальний план, пов’язаний із вбивством кавказця, дістав кольт, і вже через кілька хвилин тікав вулицями Нью Йорка із трофеєм для Неї.
Міс Кейт Ассер вперше за багато років прокинулась о 7.30 ранку. Вона відкрила штори, і потягнулась, наче біле кошеня, зустрічаючи сонячний день. Вона замовила традиційний сніданок у номер, з двома скибками чорного хліба, йогуртом, і омлетом по-грецьки. На десерт вона з’їла пенкейки з кленовим сиропом і вирішила не чекаючи чекауту втекти з коханцем через чорний вихід, щоб не бачили посторонні очі. Молодий чоловік років 25-ти під’їхав на чорному мерседесі і швидко втягнув Міс Кейт до салону. Ідеально напрасований комір і фіолетова краватка виглядали бездоганно.
– Чому ти не вдягнув запонки, які я тобі подарувала? – з сумом в очах запитала наївна міс Ассер.
– Дарлінг, в мене їх надто багато, щоб кожного разу згадувати, хто які подарував! – відповів Чоловік з ідеально напрасованим коміром.
– Любий, чому ти так зі мною?
– Ну досить, enough, куди тебе закинути? Бо в мене день розписаний по секундах, вибач. Я ж на Уолл Стріт працюю…
Чорний мерседес із затемненим шклом рушив у бік Манхеттена.
Містер Мінь вже добігав до готелю Медісон. Він зауважив чорний мерседес, який було досить не звично бачити у цьому кварталі. «Чому хлопці ще досі не зняли з нього шини?» – майнуло в голові китайця. Закоханий Мінь з усієї сили побіг до своєї квартири. Запалив цигарку, і з усієї сили стискаючи оригінальну сумку від Версаче, підійшов до вікна. Він боявся, що вона його побачить, що зненавидить, що злякається, що лаятиме, але такого він навіть боятися не міг. Штори були навстіж розтягнуті, а на ліжку сиділа покоївка, яка видно відпочивала від втомливої роботи… ліжко було застелене… Вона виїхала… я втратив її, я втратив її, придурок!!! – як гостре лезо прорізало 17-ти річному Ромео в голові… він вибіг з квартири і підійшов до індусів на ресепшіон…
– Махрідж, скажи, ти бачив тут жінку… таку… в жовтих босоніжках… високу.. вона вчора заселилась на третій поверх!
– Я не бачив, брате, я щойно прийняв зміну. А що, власне, сталося?
– Я, думаю, хлопче, їй є кому дарувати такі подарунки… – засміялася стара огрядна покоївка, побачивши в руках хлопцях безцінну Версаче. – Вона виїхала 15 хвилин тому. Гайда, може й наздоженеш… – і залилася сміхом.
Очі хлопця налились кров’ю, зіниці звузились. Він вибіг на вулицю і впавши на коліна заплакав, змушуючи людей обертати свої голови. Тільки ніхто йому не співчував «Та знов цей наркоман істерики влаштовує», «Да наверне опять украл что-то дешевое, вот и жалуется», «Shut your mouth, stupid asshol!» … Містер Мінь ні хвилини не вагаючись попрямував до метро. «Треба позбутися цього жовтого гівна, і купити кокса. Буде легше. Да пішла вона. Всі баби одинакові» – і відправився на Манхеттен до батьківської крамниці жалюгідних торб.
Чудового літнього ранку Олексій Коваленко приїхав у Чайнатаун з неймовірної подорожі Сполученими Штатами. Він був повний енергії і чекав нових відкриттів у Нью Йорку. Взявши напрокат велосипед у якогось китайця, він збирався поїхати на 5ту авеню. Але зрозумів, що забув купити цигарок і зупинився біля фуд марту, припаркувавши арендований агрегат біля дерева.
Олексій провів 5 місяців у Каліфорнії у самому підніжжі Голівуду. Він і сам знімав фільм на відеокамеру , аби згодом змонтувати і пам’ятати про все, що діялось за океаном. Чорнявий, високий Олексій не виділявся неймовірною вродою, але 6 річна сусідка Оксанка завжди казала: «Вот Лешка вырастет, я за него замуж пойду, ведь он так пахнет карамельками! А пока он еще маленький», це тоді, коли Льоші було вже 22. Олексій дуже любив Оксанку, вона була для нього молодшою сестрою ,якої він ніколи не мав. Мала була хитра, і знала, що Льошка може поринути у штатівське життя і забуде про Оксанку. От вона перед від’їздом й вигадала неймовірну річ, яка б допомогла їй постійно бачити Льошу і брати участь в його житті.
– Теперь ты два раза в неделю должен будешь присылать мне фотки со всех-всех мест где ты был хоть чуточку счастлив! А знаешь почему, потому что я спорю, что ты не сможешь ходить везде с этим зонтиком!!!! – вона дістала чарівну парасольку – синю з білим горошком, який де-не-де ставав крапельками.
Вони майже з народження грали в гру слабо-не слабо, як і герої улюбленого фільму. Олексієві довелося погодитися. Інакше б він програв, а він собі дозволити цього не міг.
– Мне когда-то бабушка дала этот зонтик. – прошепотіла Оксанка на вухо Льоші, коли він вже стояв на вокзалі. – Он волшебный и приносит счастье, честное слово. Мне даже в один момент жалко было его тебе отдавать. Вот, когда я прихожу к бабушке с этим зонтиком, она всегда мне конфеты дает.
– Так может он тебе здесь больше пригодится? – хитро питає Олексій, щоб зняти із себе тягар цієї важкої обіцянки.
– Нет, Леша. Тебе он нужнее. – і Оксанка, обійнявши Олексія, втекла, аби він не почав її відмовляти.
Джайшад Охікарам після аварії, ледь стояв на ногах. Йому все ж таки не вдалося вчасно відкрити своє і сусідів торгові місця, оскільки він годину провів у поліцейському відділку. Утім, з часом він заспокоївся, особливо, коли побачив містера Мінь, який ніс в руках якийсь згорток. Джайшад гадав, що Мінь стане торгувати, аби допомогти заробляти своїм батькам на його квартиру на Манхеттені. Утім, Мінь лише кинув якийсь жовтий пакунок в середину кіоску і наказав:
– Терміново продати. За баблом прийду after two hours. Understand?
– Understand… Але містере Мінь! Я не в змозі зараз працювати, тим паче, що мої килими залишаються без нагляду!
– Забей, твої килими ніхто трогать не буде, не кіпішуй. Ща перетру з пацанами, вони подивляться, щоб ти своє барахло зараз не продавав. Поняв?
– Yes, yes… but….
Утім, Мінь вже сховався за кіосками, і намагався перетерти з пацанами. Джайшад оглянув «товар» і зрозумів, що йому цього швидко не позбутися – золота пряжка була здерта і псувала товарний вигляд. Тому він вирішив дочекатися покупця, а там скинути ціну і замінити пряжку на «оригінальну» китайську з будь яким лейбом, який забажається, будь то «DOLCE & GABBANA», «PRADA», «Gucci» чи той самий зловіщий «VERSACE».
Cаме у моменти думок Джайшада, яка марка пасуватиме сааме цій торбинці, китайським містечком прямувала Ліка, яка поверталась зі своєї чудової туристичної поїздки і шукала хорошого шопінгу. В її руках вже було кілька пакуночків, здається серед них були й парфуми. Джайшад побачив чарівну дівчину в такому брудному і гидкому кварталі й почав лестити їй, звичайно приховано примушуючи придбати її найкращу торбинку на світі.
– I’ll give u a good price! – відчайдушно розривався наслідник батьківських килимів.
Ліка довго не сумнівалась. Їй сподобалась жовта торбинка і вона вирішила неодмінно її придбати.
– What brand do u want? Gucci? D&G? Versace?
– Versace, обдумавши сказала Ліка, витягнувши з гаманця 50 доларів.
Містер Мінь зробив собі засідку. Він чекав, поки куплять «те жовте гівно», щоб знайти того покидька Кавказца і купити в нього дозу, він розумів, що йому вже три грами замало. Його ламало, його долоні потіли, а серце билося шаленою швидкістю. Він постійно згадував жінку в жовтих підборах. Він ніяк не міг викинути її з голови. Вона була його галюцинацією. Перетерпівши фазу болю і глюків, він направив погляд на бангладешського товариша. Він стояв біля своїх килимів, лише зрідка поглядаючи на сумки.
– Ти чьо, мавпа бангладешська! Галавою стукнувся? Якого хріна не стоїш з жовтою сумкою?? – з агресією налетів Містер Мінь.
– Так я вже продав її, сер.
– Шо ти сказав? Жінку свою будеш сером називати!! Я от гавнюка такого не потерплю, понял? Где сумка?
– Поняв… сумку, міс купила, 20 хвилин тому… ось 45 баксів… я їй знижку зробив, гарна була… пішла на міст Бруклінський дивитися…
– Ти чьо? Ти чьо, казьол? Ти натуральную Версаче за 45 баксів талкнул???? Ти кого з мене робиш тут? Ти кому ослячі вуха вішаєш? Гані бабло остальне, а то в табло в’їду, мать радная не узнає!
– Я чесно вам кажу, хазяїне… я продав її за 45 доларів….
– Ах ти ж…
Містер Мінь хотів було вдарити Джайшада, але побачив на другому боці вулиці новенький велик, припарокваний простісінько до дерева, без жодного замка. Він рванув до велика і щодуху помчав до Мосту.
З магазину вибіг Олексій. Він побачив, як брудний спітнілий китаєць катає його педалі. Олексій побіг за ним. Єдине, що йому заважало, це парасолька у білий горошок, яку він запхав під руку. Він біг, і біг, біг і біг, поки не добіг до самого мосту, де почув страшну лайку якогось американця, який волав на… який кричав…. На…. дівчину, яка снилася йому кожен день 5 місяців. Яку він вперше зустрів поглядом в аеропорту Кеннеді майже пів року тому ще перед воротами до американської мрії. Дівчину, яка переслідувала його впродовж усієї подорожі. Але переслідування якої, були йому безцінно приємними.
– You! Stupid bitch, fucking Ukrainian!! How dare you??? Do u now how much does it cost? Do u have that money? It’s Ralph Lauren!!!! – задихаючись, викрикував почервонілий Джордж.
– Shut up, u fat American! Next time wear more expensive shirt, I will show u who have more freedom – Ukrainian or American! And u know what a different between us? I can throw up a cup of coffee on your Ralph Lauren, and u can’t even be a man in it!
(Закрий рот ,товстий американцю! Наступного разу вдягай більш дорогу сорочку, я покажу тобі хто має більше свободи – українець чи американець. І знаєш у чому різниця між нами? Я можу вилити чашку кави на твого Ральфа Лорена, а ти навіть не можеш бути в цій сорочці чоловіком! )
Джордж ледь не вдавився своїм Dr. Pepper від такої наглості і затянувши фіолетову краватку, спортивним кроком попрямував вниз до Даунтауна.
– Я Вам щиро вдячна, але я змогла б це й сама владнати – насупивши брови, сказала Ліка, відвертаючись спиною від свого спасителя.
– Вибачте, що ненароком зламав вашу емансипованість, але ви зробили мені велику послугу, давши зруйнувати цього покидька – відрізав Льоша. – до речі, мене звати Льоша.
– Дуже приємно, Олексіє. – повертаючись до нього, промовила Ліка. – а я Аліка. Але думаю, навіть твій юнацький максималізм не поверне мені мою сумку і документи… – О, Боже мій! Парасолька!!!! – Ліка опустила погляд і побачила те, що вона б впізнала з мільйону. З такою парасолькою неможливо помилитися. То це ти за мною стежив??? Хто ти? Чого ти хочеш?? Як бачиш в мене нічого немає! Не наближайся, бо я буду кричати!!!
– Цсссс, тихенько, Ліко, це всього-навсього парасолька, я тебе з неї не застрелю, це по перше. А по друге, я думав, що це ти за мною стежиш!
– Авжеж , я, що ти за дурниці мелеш? Мені більше нема чим зайнятися??? Не наближайся, я закричу!!!
– Не кричи, благаю!! Все що з нами сталося, суцільна випадковість!
– А, ну так, звичайно! І Ніагара, і Вашингтон, і Філадельфія і ось, Нью Йорк…!!! Все випадковість? Звідки ти такий розумний взявся?
– Гаразд, якщо тобі так більше подобається, то це доля. От хочеш прикол? Чоловік, який вкрав твою торбинку, поїхав на моєму велику!
– То ти це все через мою сумку задумав?? Але ж я не дочка мільйонера! Там всього 200 баксів! Ти цього шукав? – вже трохи заспокоюючись, питає Ліка.
– Ну звичайно, і саме через це, я підійшов, врятував тебе від ненормального америкоса, і все це розказую! Та якби я хотів це зробити, то зробив би це по більш простому сценарію. Для чого мені спільники! Я Б…
Але вона вже його не слухала. Ліка присіла на лавку і просто дивилася на Олексія. Вона ніколи не бачила гарнішого на світі хлопця. Його краса виражалася не у зовнішності, а у щирості, у цих очах повних азарту і смаку до життя, у мові, яка благала повірити йому, у цих жестах, які ніби просили обійняти його.
– …а потім, я б викинув твої кредитні картки у океан. – закінчуючи свій вестерн у голові, Олексій присів біля Ліки і легенько її обійняв. – Ліко, я вірю у те, що ми зустрілися недаремно, у те, що це доля. Я б хотів, щоб і ти повірила. Адже люди зустрічаються недаремно. Сотні процесів на це впливають. Мабуть і заради нашої зустрічі хтось дійсно постарався…
– Думаю, навіть дуже, – ледь змогла відповісти Ліка. Її руки пульсували у такт транспортному мосту,який був під ними, вона вся дрижала. Олексій торкнувся її обличчя і ніжно поцілував. З під руки Олексія на велосипедну доріжку впала парасолька.
Отут вже чи випадковість, чи справжня доля, але велосипедист, який повертався з середини бруклінського мосту, бо переходу там нема, сподівався, що злорадниця, яка віддала за справжню сумку Версаче, якісь 45 доларів, вже зійшла з мосту і не шукає Містера Мінь, не зауважив перед собою парасольку, яка лежала в узніжжі закоханої пари, що заворожено обіймалась на одній із лавиць бруклінського моста, і не помічала нікого довкола.
– Ти диви, і справді парасолька чарівна! Не підставила мала! – вигукнув задоволений Льошка, підбираючи з землі неушкоджену парасольку і сумку Ліки. – Ліко, давай сфотографуємося напам’ять, в мене ще немає фотографій з Бруклінського моста. А це, мабуть, найщасливіше місце, де я побував цього літа!
Епілог
Все у світі стається за чиїмсь бажанням. Ми ніколи не можемо спланувати, кого зустрінемо завтра, що робитимемо, як проведемо день. Зустрічі заплановані ще до нашого народження. Найважливіші зустрічі – ще раніше. Наш світ настільки дивний, що заради когось, доля змінює традиційність інших людей – їхні звички, повсякденність, їхню свідомість. Якби в той чудовий літній день, добропорядна сім’я Лі та Ань Чжоу не змінили свій традиційний графік, і не поїхали б зустрічати племінницю в аеропорт ЛаГардія, а їхній син, не пішов би на вечірку вночі напередодні і не закохався у чарівну Жінку на жовтих підборах, якби Василь Степанович не став Кавказцем і залишився у рідному місті професором і академіком, або якби його не мучила совість і йому не треба було б годувати сім’ю, якби Джайшад Охікарам молодший, не погодився б подивитися за кіоском сусідів, і йому не довелося б виїхати з дому на годину раніше, якби чарівна Кейт Ассер помирилася з чоловіком і поїхала з аеропорту до дому, або якби Джордж не виявився таким покидьком, та й в кінці кінців, якби Оксанка не дала Льошці цієї парасольки, ця зустріч могла б ніколи не відбутися. І саме тому вона є найважливішою у їхньому житті.
Містер Ань та місіс Лі зустріли племінницю у доброму гуморі, і продовжують лікувати свого сина від наркотичної залежності, тільки цього разу вже у психіатричній клініці. Містер Ань знайшов свій годинник і більше не нервує. Місіс Лі продає торби і доглядає за «Місіс Жао». В їхній квартирі й досі залишається запах зеленого чаю з жасмином.
Містер Мінь й досі намагається вилікувати батьків від параної, тому ховає від них свій секрет про Жінку на жовтих підборах. Свій трофей – спогад про неї – бляшку від оригінальної сумки «Versace» – він зберігає у контейнері з ліками.
Місіс Кейт порвала з Містером Джорджем і повернулася до чоловіка. Більше її картки не блокували в магазинах, і вона не ночувала в готелях у Квінсі.
Містер Джайшад Охікарам молодший порвав з бізнесом килимів і почав продавати парасольки з оригінальними візерунками. Його справа настільки була успішною, що він запропонував частину своїх грошей сусідам на квартиру на Манхеттені для їхнього талановитого сина.
Оксанка була задоволена роботою парасольки, і тому почала частіше її брати до бабусі=)
Ця історія абсолютно вигадана, крім того, що такі зустрічі трапляються кожного дня з різними людьми. Усі персонажі цього доволі дивного нью-йоркського випадку є лише плодом фантазії автора і ні з ким не ототожнюються. Ну хіба що частково=))